До дня народження прекрасного поета

15 березня 1950 року народився чудовий поет, друг і популяризатор Кінбурнської коси Володимир Юрійович Пучков. З нагоди цього ювілейного дня народження ГО «Кінбурн», за участю працівників науково-дослідного відділу національного природного парку «Білобережжя Святослава» підготували  обґрунтування та внесли клопотання про надання окремої назви вільховому гаю за адресою село Покровське вулиця Римбівська 3. Цей природний гай тісно  пов’язаний з творчістю поета. На частині цього вільховому гайку розташована була садиба в якій Володимир Юрійович  перебував в літній період щороку починаючи з 1983 року. Тут ним задумано і написано багато прекрасних творів . Також цей гайок окремо оспіваний поетом у вірші «Штрафная роща», що увійшов до однойменного збірника поезій.  В цьому яскравому та драматичному творі є частина строчки, яку було запропоновано для меморіальної назви: «Вільховий Храм».

Ми вважаємо, що вшанування пам’яті про Пучкова Володимира Юрійовича видатного поета, головного редактора газети «Вечерний Николаев», яскравої особистості що завжди стояла на захисті інтересів збереження природи Кінбурна та його заповідних об’єктів це важлива складова еколого-освітньої роботи та виховання молоді, яка відповідно сприятиме формуванню засад і принципів збереження прекрасних природних об’єктів та оселищ Кінбурнської коси  в наступному мирному періоді. А зараз це насамперед збереження пам’яті про патріотів заповідного Кінбурна, до числа яких беззаперечно входить і наш шанований та неповторний Володимир Юрійович.

PS. Замість нього надаємо частину спогадів про Кінбурн, його жителів  не менш чудової та талановитої дружини поета – Катерини Іванівни Наточої:

«…Цікавим було наше знайомство з бабою Мариною – колишньою рибалкою, у якої ми зупинялися ще з самого початку наших Кінбурнських відпусток. Часто вечорами бабуся розповідала про своє нелегке життя та про життя на хуторі. У кожній хаті тут була своя історія, і не завжди із щасливим кінцем. Колись Марина працювала в риболовецькій бригаді, де її чоловік був бригадиром. Коли чоловік трагічно загинув під час шторму в морі, Марина зайняла його місце. Важко навіть уявити, як молодій жінці доводилося жити без підтримки, працювати на рівні з чоловіками, (ще й виконувати плани), керувати, піднімати своїх дітей, годувати, господарювати. Коли здоров’я уже не дозволяло мірятися силою з морською стихією, Марина забрала з собою свій баркас і поставила його в кінці свого городу на лимані. (Таких дерев’яних баркасів, як свідків минулої епохи я, Василь Чаус, пам’ятаю декілька по березі лиману , один довго стояв на ставнику Мехеди , додаючи якоїсь своєрідної атмосфери берегу , допоки він не розтягувався туристами або не був підпалений дрібними  недалекими шибенниками 2000 років).

– Хлопці, не куріть там, баркас мені спалите! – кричала баба Марина командним бригадирським голосом, бо дійти туди вона вже не могла, дуже боліти ноги.

Насправді, від того баркаса залишився один скелет, його вже засипало піском та мушлями, крізь гнилі дошки проривався бур’ян. Але для бабусі це були спогади про нелегке її колишнє життя і найдорожче, що від нього залишилось.

Доля баби Марини – не єдина така на Кінбурнському півострові. Не поодинокі випадки, коли чоловіки ставали жертвами стихії, а жінкам доводилося важко працювати, адже цей клаптик суші майже відрізаний від благ цивілізації, був жорстким для життя.  Сподіватися можна було лише на свої сили. Можливо, у будь-кого ця розповідь старенької рибалки викликала б лише співчуття, та і все. Але в душі поета Пучкова вже визрівала нова розповідь про жіночу драму.

Одного разу ми з ним пішли за ягодами ожини. Смачних ,ягід набрали, але ключі зарості чіплялися за наш одяг, подряпали руки і ноги – ще та прогулянка! Але кому б спало на думку пов’язати колючу ожину з долею тієї ж баби Марини або інших жінок зі схожою долею?

А невдовзі була написана поема “Ожина” (таким незвичним іменем Володимир Пучков назвав свою героїню).

Можна було б розповісти ще чимало історій. Думаю, що не всі  задумки митця були реалізовані. Адже Кінбурн – це невичерпне джерело для творчості поета Володимира Пучкова, місце, що надавало йому силу.

Катерина Наточа,  Науково-дослідний відділ НПП