Гусари зміїного царства

Як відомо на Кінбурнському півострові нараховується шість  видів змій ( не враховуючи плодів буйної уяви місцевих жителів) кожен вид  по своєму цікавий та індивідуальний. Одначе серед них різко виділяються два види, володарів особливої статури, сили, своєрідного благородства й одночасно розбійницькою сміливості. Мова йде про двох представників родини полозових до якої входять також  і знайомі всім нам вужі  – полоза жовточеревого (місцева назва жовтобрюх) або каспійського (Dolichophis caspius) та  полоза сарматського ,  синонімна назва  Палласів полоз (Elaphe sauromates). Але не зважаючи на родинну спорідненість  наші герої дуже відрізняються від вужів, спільного в них є лише те, що ці види як і вужі  абсолютно не отруйні. Та на відміну від, наприклад, вужів звичайного та водяного, полози  не «опускаються до низького лицедійства», тобто не прикидаються у разі небезпеки мертвими й не стараються окропити недруга смердючою рідиною, а сміливо кидаються в бій і без усілякого «вужиного» акторства, намагаються вкусити кривдника. Але на щастя для  іншої сторони – це зовсім безпечно, та й напевно не смертельно боляче. Зуби в полозів для цього занадто малі та тонкі (призначенні тільки для утримування здобичі), але психологічного ефекту укус досягає, тим паче враховуючи солідні розміри плазунів.

Серед усіх змій, котрі зустрічаються у нас,  –  полози найбільші, середня довжина дорослої особини, особливо полоза жовтобрюха  – близько півтора метра, деякі досягають двох метрів а то й більше.  Враховуючи їхню природну силу, швидкість  переміщення й відчайдушну сміливість, вони не стають легкою здобиччю для місцевих хижаків, будь вони  чи то  птахами  чи ссавцями , яким буває простіше впоратися з вужем і навіть з отруйною степовою гадюкою. До речі  ззовні ці два види дуже схожі, окрас класичний  та, на відміну  від вужів, консервативний – незмінне насичено жовте черевце, верх у полоза сарматського коричневий з маленькими жовтими вкрапленнями , у жовтобрюха – темно-коричневий. А ось молоді особини за своїм забарвленням дуже відрізняються від дорослих. Наприклад, молодь сармата що може потрапити на очі в серпні-вересні , «хизується» чітко вираженими косими темними полосами на більш світлому верху, що робить його у цьому віці чимось схожим на гадюку степову ( в особливості однорічних), молоді жовтобрюхи зверху темно-сірі  та іноді з зеленим відливом. Часто у автора запитуються, яким же чином (для не спеціаліста) можна нашвидку у природі їх можна ідентифікувати. Дійсно, не завжди це легко, тим паче, що вужева «рідня» також буває величенькою, та й забарвлення також варіює.

Одначе існує одна підказка, котра дозволяє це зробити, й пов’язана вона з особливостями їхньої поведінки  продиктованих способом життя та характером харчування. Це стосується не лише полозів, але й інших повзаючих мешканців Кінбурнського півострову. Якщо вам доведеться спостерігати як здоровенна змія з незвичайною легкістю  повзе по стовбуру дерева, гілкам чагарників чи навіть по прямовисній стіні, у спробі дібратися до своїх улюблених ласощів (пташиних яєць чи пташенят в гнізді) – то це без сумніву полоз сарматський.  Лише цей вид спроможний на такі акробатичні трюки, та й статус зобов’язує, все ж таки не дарма від відноситься до групи плазуючих полозів. Хоча зустріти його можна в найрізноманітніших біотопах  –  від плавнів (плавають вони також непогано хоча й з невеликим задоволенням) до степів та лісів.  Делікатес з пташенятини не завжди доступний для нього,  тому в їжу потрапляють гризуни та ящірки. А ось полос жовточеревий (жовтобрюх)  більш консервативний в харчуванні. Плавати та повзати по деревах він не вміє, тому не настільки еврибіонтний (пластичний) як сарматський і ласує в основному гризунами, розправляючись навіть з великими щурами. Це не лише найбільша й найсильніша змія у всьому «зміїному царстві України», але й безперечно  найагресивніша. Тому якщо ви гуляєте стежкою в лісовому гаю чи в степу та ненароком натрапите на «величезну» (у страху очі величезні) змію , котра не збирається вас пропускати, грізно шипить, кидається , а ще й може піти в «контратаку» –  це на всі сто відсотків  полоз жовточеревий.

Всі інші змії не такі хоробрі та агресивні й при зустрічі з людиною намагаються якомога скоріше заховатися у найближчій рослинності чи норі якогось гризуна. Авжеж, розповіді місцевих жителів Кінбурна  про «свистячих», що мчать колесом, переслідуючи самотніх мандрівників, величезних жовтобрюхів , м’яко кажучи не відповідають дійсності, але рішучий характер  цієї змії незмінно вражає. На відміну від сарматського полоза, який у неволі швидко звикає до рук, для жовтобрюха це абсолютно неприйнятно. Звичайно, потрапляє полозам від людини не за це, а за розбійний норов полоза сарматського, котрий в наслідок «небайдужого» ставлення до всіх пернатих, частенько заповзає в сільські двори та курники, сподіваючись поласувати пташенятами та курячими яйцями.

В цілому популяції цих видів плазунів на Кінбурнській косі  поки нічого не загрожувало аж до початку військових дій з їх безкінечними пожежами і так на вижарених піщаних ділянках . На відміну від гадюки степової, полози ще раніше успішно адаптовувались  до кліматичних змін. А ось полоз жовтобрюх за останні 5-6 років навіть значно розширив ареал свого проживання й кількісно поповнив свою популяцію на Кінбурнському півострові, перейшовши зі статусу рідкісного виду на звичайний, що може бути пов’язано зі збільшенням поголів’я улюбленої їжі –різноманітних степових гризунів. Цей  на перщий погляд зовсім не дивовижний факт не може не радувати, адже всі ці симпатичні й цікаві повзаючі «гади» представники Червоної книги України в кінці кінців приносять людині набагато більше користі,  ніж неприязнь та страх від зустрічі з ними.

Маркауцан Олег  науковий співробітник НПП «Білобережжя Святослава»