Кінбурнський півострів, Кінбурнська коса багаті не лише герпетофауною – земноводних тут не менше ніж змій чи ящірок, як кількісно так і у видовому співвідношенні. Як приклад: це й дивом трансформований з часів коли реліктові ліси були ще зовсім юними, рідкісний для нас, але буденний в інших регіонах, тритон дунайський; це й жаба зелена – неперевершена вокалістка, володарка прекрасного «сопрано», тонку трель якої можна почути в тихі весняні вечори і не на тільки великих водоймищах або й в залах простіших – калюжах та канавках; жаба – райка, володарка дуже потужного голосу, але яка віддає перевагу вокалу в складі багаточисельних «хорових колективів» знаходячись при цьому на високих «сценах» у вигляді стебел очерету чи іншої рослинності поблизу водоймищ. Враховуючи ці особливості природної акустичної «творчості», почути відомі композиції у їх виконанні можна за багато кілометрів. Але є і винятки в цьому співтоваристві які зовсім не мають бажання творчо розвиватися –це озерні жаби, вони віддають перевагу роздуванню свої резонаторів та несамовитому кваканню знаходячись на поверхні води і геть не звертають увагу на витонченість виконання відповідно й на думку слухачів. Таким чином і загалом спосіб життя та співу відрізняються у жаб проживаючих на суші від проживаючих у воді та мешканок трав’яних заростів. Але все ж з усього цього різноманіття за особливістю своєї біології виділяється – землянка або як її ще часто називають часничниця (Pelobates fuscus). Дивовижного у її зовнішності немає геть нічого, навпаки вона має більш ніж простий буро-болотний колір забарвлення з світлішими плямками невеличкого розміру на відміну, наприклад, від тієї ж вищезгаданої райки, яка хизується яскравим смарагдово-зеленим вбранням. Це й не дивно адже забарвлення цих амфібій ідеально підігнане еволюцією до їх місця проживання й служить для чудового маскування, чи то під зелень листя й трави, чи то прибережна багнюки, чи, як в нашому випадку, піска та трави сухого степу. Але одного захисного забарвлення часто виявляється недостатньо, адже забагато проживаючих з ним по сусідству в одній «комуналці» ссавців, птахів та змій є їхніми потенційними ворогами. Саме тому багатьом видам амфібій доводиться вести нічний спосіб життя й найтяжче доводиться нашій «героїні», адже у відкритому і на Кінбурні найчастіше рідкотрав’янистому степу, схованок майже немає. На відміну від жаби зеленої, часничниця не отруйна, жваво і різко підстрибувати як інші жаби – не вміє, тим паче що й пірнати її після цього немає куди. При цьому, часничниця, певно, самий чисельний вид амфібій Кінбурнського півострову. Не володіючи специфічними адаптивними можливостями до виживання в умовах сухих й жарких піщаних степів, успішне існування цього виду було б не можливим. Саме з цієї причини, вона вимушена вести активний нічний спосіб життя, а вдень глибоко ховатись в піску, й робить це дуже віртуозно, на що аж ніяк не спроможні її родичі – амфібії. Відповідно зимують жабки-часничниці, на відміну від своїх сестер по ряду, також під землею, тільки набагато глибше – від одного до декількох штиків лопати (20 см). Таке довге знаходження, в своєрідних підземних пунктах незламності також незвичне, адже зимуючи в ґрунті, а не у воді, вони не можуть використовувати своє, так назване, шкіряне дихання притаманне іншим видам. Та на цьому унікальні вміння часничниці не закінчуються! Як тільки весняне сонечко злегка розігріє пісок «цей невгамовний землекоп» зразу прагне вибратися на поверхню й прямувати до водоймищ зайнятися «серйозною справою», а саме – розмноженням. Часничниця віддає перевагу непроточним озерам або густим плавням, їй там тепліше, безпечніше та й взагалі «спокійніше й затишніше». Як й іншим талановитим та безталанним жабам, і їй без «співочих арій» у цьому серйозному але й у жаб як виявляється романтичному ділі не обійтись і ось тут знову можна дивуватися, адже на відміну від інших, виконує свої «незмінні хіти» безпосередньо під водою. В результаті від всього співу можна почути лише глухе «тук-тук-тук», хоча й досить голосне. Після спарювання й відкладення ікри можна «з чистим сумлінням» повертатися в ріднесенькі піщані степи й займатися нічним полюванням на різноманітних безхребетних. Після проходження малюками усіх етапів метаморфозу: від пуголовка до крихітного жабенятка, йому настає час покинути водні «рідні пенати» й почати доросле життя на суходолі. До речі, міграція жаб-часничниць носить одночасний і досить масовий характер. Хто, чи що дає кінцеву команду « на старт» точно не відомо, але їхній марафонський забіг відбувається, переважно, в дощову та ще вологу погоду після дощу. Після цього марафону життєвий цикл жабенят входить в стрімку круговерть і тепер у часничниць настає найтяжчий та вкрай небезпечний період їх життя. Являючись абсолютно беззахисними, малюки повинні якомога скоріше дорослішати для того, щоб «навчитися» швидко закопуватися в пісок й оволодіти навичкою використовувати, знову ж таки відмінний від інших амфібій, спосіб самооборони який полягає в наступному : зазвичай інші жаби починають несамовито й безнадійно кричати вже потрапивши в пащеку чи дзьоб ворога. Часничниця ж віддає перевагу попередженню такому розвитку подій – і при зіткненні з хижаком зі всіх сил намагається його залякати, роздуваючись й видаючи різкий та гучний крик, по якому, вночі, можливо точно визначити, де знаходиться потенційна але хоробра жертва та її нападник.

Скоріше за все, усі вищеперераховані дивовижні особливості часничниці дають їй особисто здатність до виживання і сприяють процвітанню всього виду (Pelobates fuscus) принаймні у нас на Кінбурнській косі, де мужнім представникам цього виду доводиться виживати в досить складних умовах та й не в звичному для інших амфібій середовищі і хочеться вірити що виживе ця жабка і в період нинішнього військового безумства.

Маркауцан Олег, науковий співробітник НПП «Білобережжя Святослава»