Не зважаючи на постійні «екологічні притиснення» людиною з її, так би мовити, господарською діяльністю та навіть з періодами масового вилову (2010 ті роки), черепаха болотяна все ще найрозповсюдженіший й, відносно багаточисельний, мешканець найрізноманітніших водойм України – вид рептилій. Тип паче це дивно, зважаючи на те що, її життя сповнене небезпек та труднощів в більшій мірі ніж у найближчих родичів – змій та ящірок. Нехай вас не вводить в оману міцний панцир, бо до того як він стане головним захистом для черепахи, їй доведеться пройти нелегкий шлях до виживання, де на кожному кроці – небезпека та труднощі, котрі підстерігають її ще навіть до появи на світ.

Все починається з періоду відкладки яєць, як тільки «майбутня матуся» полишає свої рідні затишні водойми й «заправившись» максимальною кількістю води, котра транспортується у кишечнику, здійснюють свій «марш кидок» на відкриті степові ділянки в пошуках підходящих місць для копання гніздової ямки. Пошуки можуть продовжуватися по різному і разом з процесом викопування ямки, маскування та відкладки яєць, тривати від декількох годин до цілої доби. Сезон відкладки яєць (на відміну від морських черепах) не разовий а розтягнутий на період з середини травня до середини липня, а найродовитіші (найплодючіщі) самиці відважуються на повторну кладку. Тому «бенкет» для всіх можливих хижаків триває в період всієї теплої пори року. Не зважаючи на те, що гнізда знаходяться не так й близько до поверхні землі (на відстані витягнутих задніх лапок, якими вони в більшості й орудують) й добре замасковані, вони все рівно довгий час зберігають запах турботливої матусі, відкладених нею яєць, води з кішківника, котрою вони рясно зволожують гніздову камеру. Володіючи неперевершеним, нюхом ціла армія мародерів часто їх знаходить й спустошує. Враховуючи що яєць в кладці 8-12 для «святкового» обіду цього делікатесу вистачає вдосталь. На відміну від ссавців, птахи не володіють таким тонким чуттям, але ворони, використовуючи свій вродженний розум та кмітливість, часто приєднуються до цього свята життя! Вони просто вистежують зверху, заклопотаних закопуванням свого безцінного вантажу, самиць, терпляче вичікуючи закінчення процесу, а потім не поспішаючи розкопують кладку, сподіваючись, що цього разу лис їх не потурбує. Автору доводилося на власні очі спостерігати цю картину, кожного разу дивуючись когнітивним навичкам цих птахів. Далі – гірше, тим малюкам котрим вдалося дожити до вилуплювання з яєць ( період інкубації в залежності від температурних умов триває не менше місяця) й вибратися на поверхню, доведеться подолати довгий та сповнений небезпек шлях до води. Дещо винні самі матуся, котрі в пошуках підходящого місця для кладки занадто віддаляються від водоймищ. В умовах піщаних степів Кінбурна це не так й просто, адже пісок має бути не занадто пухким й одночасно не защільно порісший травою, в іншому випадку акуратного келехоподібного гнізда не викопати. А тут ще й спрацьовує давній й застарілий інстинкт, котрий й до тепер гонить їх поділі від води, котра раніше широко розливала в повінь. Тому черепашатам в найближчих кладках 50-150 м від берега щастить більше, а ось тим що з’явились на поверхні іноді навіть в кілометр шансів на виживання практично немає. І справа навіть не в багаточисельних поціновувачів молодої черепашатини, котрі вимагають «продовження бенкету» , але й в погодних умовах спекотного сезону. Вони просто висихають під палючим сонячним промінням, так й не побачивши смарагдових прибережних заростів комишу.

Людина також вносить свій «неоціненний» вклад в цю трагедію. Багаточисельні піщані дороги котрі тягнуться вздовж озер, в своїй більшості мають глибоку колію, подолати котру малюкам, розміром з пять копійок, просто не під силу. Змушені рухатися по такій колії вони швидко гинуть чи то зїдені, чи то заживо запечені сонячним промінням. Ті черепашата, котрим вдалося уникнути цієї небезпеки та дібратися до води, все ще не мають можливості знизити пильність та розслабитися, адже для них все тільки починається: у воді не менше хижаків, котрі охочі ними поласувати. Мякий панцир та їхня не здатність до швидкого руху та пірнання у воді робить їх легкою здобиччю для багаточисельних цапель, водяних полівок, видр та інших водяних хижаків. Дещо з полегшенням вони можуть вдихнути не раніше як їм виповниться 5-6 років, коли вони підростуть, зміцніє панцир й мязи які дають змогу швидко переміщуватися у воді. Враховуючи все це не перестаєш дивуватися як їм вдається виживати й зберігати необхідну для розмноження чисельність, адже до статевого дозрівання доживає не значний відсоток від відкладених самицею яєць. Та життя вже дорослих та великих особин далеке від безпеки. Доволі часто можна зустріти покалічених, з ампутованими хижаками кінцівками черепах й погризаними в безсильній люті панцирами. Тож давайте ми, люди, знаючи це, будемо відноситися гуманніше до цієї безперечно милої й беззахисної тварини.

Маркауцан О.Є., нуковий співробітник науково-дослідного відділу НПП “Білобережжя Святослава”